Стрішенець О.М.

Тернопільський державний економічний університет

З ІСТОРІЇ МАНУФАКТУРНОГО ВИРОБНИЦТВА НА ЗАЛІЗОПЛАВИЛЬНИХ ПРОМИСЛАХ ЛІВОБЕРЕЖНОЇ І СЛОБІДСЬКОЇ УКРАЇНИ У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХVІІІ ст.

У першій половині XVIII ст. названа територія України входила до складу Росії. Російський уряд, зацікавлений у збільшенні обсягів виробництва заліза, яке потрібне було не лише для господарських чи побутових потреб, але й для озброєння армії та флоту, підтримував підприємницьку ініціативу щодо спорудження і експлуатації залазоплавильних промислів, які із самого початку організації вимагали більших засобів виробництва та масштабів сировинних запасів ніж цехове ремесло. Для дальшого розвитку залізоробного виробництва в Україні важливе значення мав указ Петра І від 31 грудня 1719 року про рудокопні заводи, відомий під назвою Берг-привілею. Згідно пункту 10 цього указу майстрові люди, тобто спеціалісти металургійної справи звільнялися від грошових податків, солдатської і матроської служби.

Козацька старшина, козаки, міщани, російські феодали, казна (держава), монастирі, рідше купці, енергійно взялися за залізоробне виробництво. Для його організації необхідно було поєднання трьох умов: по-перше, наявність болотних, озерних чи лугових залізних руд; по-друге, річки або ставу, енергія води яких використовувалася для механізації трудомістких виробничих процесів, переважно при подачі повітря в горно та приведення у дію молотів при куванні заліза; по-третє, лісу, який можна було б використовувати як паливо при плавленні руди. Всі ці названі вище умови наявні були на півночі Лівобережної України, особливо на чернігівському Поліссі, яке багате було на річки, стави, озера і струмки. Достатньо тут знаходилося і покладів болотних залізних руд, що являли собою осад одного із видів бурого залізняка (лимоніта). Руди залягали під рослинним шаром та річковими намулами на невеликій глибині, вкриваючи значні ділянки дна річок, боліт і озер. Добувати руду було неважко: за допомогою лопат переважно влітку. Збагачували (промивали) в спеціально викопаних ямах, а потім доставляли возами до залізоробних промислів.

На чернігівському Поліссі на греблях річок і ставів, недалеко покладів болотних залізних руд та лісових масивів споруджувалися залізоплавильні промисли, які називалися руднями. О. Шафонський зазначав, що руду на “железном заводе Л. Селецкого (Чернігівщина – О.С.) достают из болот около завода лежащих”. Уже в 1747 році на території Стародубського полку налічувалося 20 рудень, в Чернігівському – 15. Всього – 35.

На Слобідській Україні залізоплавильне виробництво, через брак сировини і палива, не отримало поширення. Відомо лише кілька його осередків, зокрема біля Лебедина і Теремків (Сумщина). Харківський дослідник А.Г. Слюсарський запевняв, що в першій половині ХVІІІ ст. тут працювали залізоплавильні промисли, використовуючи місцеву руду, знайдену ще в 1661 році. Загальне число рудень на Лівобережній і Слобідській Україні в середині ХVІІІ ст. професор П.К. Федоренко встановлює не більше 50.

Рудня складалася з двох частин (димарні та гамарні). У димарні відбувалося виплавлення із руди заліза, яке отримували у вигляді безформенних криць. У кузні криці обковувалися за допомогою механізованих молотів, виготовлялися різні металеві вироби. Трудомісткі процеси (нагнітання повітря в горна та піднімання важких молотів при куванні заліза) були механізовані за допомогою енергії водяного млинового колеса. Між кількістю коліс, горнів та міхів існувало певне співвідношення. Рудня з трьома млиновими колесами мала переважно два горна (плавильне і кричне). Розміри рудень визначалися кількістю горнів, млинових коліс і механічних кувалд.

Чисельність працюючих на руднях була не однаковою і коливалася в межах від 7 до 24 чол. та більше. На одному закладі працювало головним чином по 14 осіб. Така чисельність давала змогу здійснювати мануфактурний поділ праці. П.К. Федоренко називає 6 рудницьких професій. Розподіл праці поєднував кілька самостійних виробництв: 1) добування руди; 2) виплавлення заліза; 3) обробка його, тобто існувало залізорудне, металургійне і металообробне виробництва. Виробничі процеси могли територіально не збігатися.

Робочий період на підприємстві залежав від кількості води, необхідної для роботи млинових коліс. Виплавлення металу здійснювалося переважно весною, влітку і восени. Із замерзанням води колеса переставали діяти, а, отже, не працював і заклад. Продуктивність була різною. За підрахунками О.М. Пономарьова, залізоплавильний промисел на 3 водяні колеса та 2 горни, що був типовим для досліджуваного періода, виробляв за рік в середньому по 500-700 пудів сиродутного заліза. При одночасному існуванні 50 таких промислів щорічно можна було отримувати від 25 до 35 тис. пудів заліза та залізних виробів, які задовольняли потреби не лише власників підприємств, але надходили і на місцевий та закордонний ринки.

За своїми розмірами, наявністю поділу праці та обсягами виробленої продукції, формами і розмірами збуту продукції рудні не вкладалися в рамки дрібнотоварного виробництва, бо являли собою одну із початкових форм мануфактури. Слабка сировинна база, низька якість болотних залізних руд не сприяли їх поширенню. Залізо було дорогим і невисокої якості, не виримувало конкуренції з привізним російським. Рудні залишалися застарілими і примітивними. Вони не переросли у великі металургійні заводи. В першій половині ХІХ ст. припинили своє існування, залишивши сліди в топоніміці.

Література

1. Бунге Н. Х. О добывании руды и о выплавке из нее чугуна и железа. – Киев, 1856. – 149 с.

2. Горобець В.М. Малоросійська колегія та фінансова реформа на Україні-Гетьманщині (1722-1727 рр.) // Середньовічна Україна. Збірник наукових праць. – Київ: Наукова думка, 1994. – Вип. 1. – С.133-150.

3. Ефименко П. П. Рудни в Северине // Киевская старина. – 1888. - №21/4/. – С.49-63.

4. Історія народного господарства Української РСР. У трьох томах, чотирьох книгах. – Київ: Наукова думка, 1983. – Т.1. – 418с.

5. Історія Української РСР. У восьми томах, десяти книгах. – Київ: Наукова думка, 1979. – Т.2. – 615с.

6. Кафенгауз Б. Б. Северная война и Ништадтский мир (1700-1721 гг.). – Москва-Ленинград: Изд-во АН СРСР, 1944. – 80с.

7. Лазаревский А.М. Описание старой Малороссии. Материалы по истории заселения, землевладения и управления. – Киев, 1888-1902. – Т.1-3.

8. Материалы по истории колонизации и быта степной окраины Московского государства / Харьковской и отчасти Курской и Воронежской губерний / ХVI-XVIII столетий, собранные Д. И. Багалием.- Харьков, 1886. – 358с.

9. Материалы по истории СССР. Документы по истории ХVIII века. – Москва: Изд-во АН СССР, 1957. – Т.5. -448с.

10. Нестеренко О. О. Розвиток промисловості на Україні. – Київ: Вид-во АН УРСР, 1959. – Ч.1. Ремесло і мануфактура. – 486с.

11. Пащенко Д. И. Описание Черниговского намесничества. – Чернигов, 1868. – 129с.

12. Пономарьов О. М. Розвиток капіталістичних відносин у промисловості України ХVІІІ ст. – Львів: Вид-во Львів. ун-ту, 1971. – 184с.

13. Середенко М. М. Початковий період в розвитку заводської металургії на Україні // Наукові записки. Інститут економіки АН УРСР. – 1954. - №2. – С.118-132.

14. Слюсарский А. Г. Социально-экономическое развитие Слобожанщины ХVII-XVIII вв. – Харьков: Газетно-книжное изд-во, 1964. – 460с.

15. Федоренко П. К. Рудни Левобережной Украины в XVII-XVIII вв. – Москва: Изд-во АН СССР, 1960. -263с.

16. Федоренко П. К. Рудни XVI-XIX вв. на территории СССР // Исторические записки. – 1956. – Кн.57. – С.210-231.